Последний визит: 2022-01-15 22:10:27
Сейчас не в сети

Папки

Новые комментарии

класс!
Написал(а): viktorios
2021-03-20 | Произведения
Запись: шаги Ф С Арт?
интересно
Написал(а): Nefpopad
2020-01-10 | Произведения
Запись: помню /памяти брата Саши/ (ф) С
ооо... как хорошо!
Написал(а): shok
2019-02-13 | Произведения
Запись: портрет (авто)


Avtor Adsens
Индексация сайта

можливість ( ... на фест)

Можливість слова - таїнство буття,
і почуттів тривожних, неспокійних.

Можливостей безмежно до злиття
із світом тим, де завмирають тіні.

Але ж і птах, що має теж крило -
щасливий мати небо командором,
пір`їну тягне, щоб гніздо було,
бо, як і небо, ціль його прозора.

Отож і ми - беззахистні, аж край,
розбещенні думками про можливість -
попри тому, що нищить урожай,
малюєм світ, де королева - милість.

А десь Творець, лахміттями хова
свою причетність до звучання "Амен",
блукає світом, сипле в нас слова,
опікується зернами. І нами.

Можливостей скупенько сипав він
тому, хто бессердечний серед люду
ховається од них в темниці стін,
абож двійник нещасного Іуди.

А десь крилаті шукачі злиття
із таємничим і одвічним раєм,
(принаймі словом) вимолять життя
для того ж слова, що натхнення має.
***
...тривожить тиша,
що нема вірша,
такого, що пронизує і диха,
що береже молитвою від лиха,
і промовляє до халепи: "Ша..!"

Дощі втомились і зійшли на нуль,
зате готують до посіву злаки,
та зчервоніють поміж ними маки,
і чорногуз на полі - як патруль
ходитиме в поораному краю.
А я скрізь тишу чую:
"Напиши
про сокровенне.
Спомин збережи,
хоча б на листі, що в огні згорає..."
За кілька літ усе те, що знайду,
зростатиме з родиною в нащадки,
а нині - про війну пишу нотатки,
і пророкую горе і біду.

*
Здалось мені, що сонце - впало в тінь.
Лишень для тих, хто мерзне і сумує
і господу шле телеграми всує -
відповідає сяйвом сновидінь,
а небо має очі і дірки,
що протікають на одкрилки світу,
тому що люди потоптали квіти,
бо ж їм потрібні квіти на вінки -
нехай би на Купалу, на святА -
барвінок знадобився, і любисток,
калинове вподобають намисто,
і Матінка згорьована свята,
і мовчазна, і втомлена думками
за рід і дім, за синову печаль,
за те, що десь загублений Грааль -
не вимовить ні зойком, ні словами...


***

...тіні колишуть минуле...тіні ламають простір...
Бачиш? Я маю очі. Чуєш? Мій шепіт спраглий.
Десь окриляється літо, десь - смертоносить постріл.
Світ мій волає в Всесвіт, світ мій - в домівці равлик.

"...ось я..." - з хреста шепоче надто земний, безсмертний.
Ось де - мої предтечі - рідні - коріння - зерно,
щирі та хлібосольні, лагідні, щирі, вперті.
Гляну - а в чому сила? В пам"яті: "Ще не вмерли!"

В гронах рясних винограду, в груші, що марить минулим,
в глиняній хаті, у річці, що заросла очеретом,
навіть у яблунях древніх, що, зішкарублі, поснули,
бо закінчився їх термін, тягнуть їх в небо тенети -
землю звільняють, гинуть -
пагонам свіжим - простір.

...тіні колишуть минуле...
Пам"ять - у мозок постріл.

***
Слово вогненне запекле - пече навскрізь,
щоби в долонях скипіли краплини сліз,
заполонив щоб духмяний осінній зиск -
яблучний з медом - такий от святий ескіз...

Хочеш змалюю оте, що за сім небес
візу одкриє, щоб смуток осінній щез,
щоби смаколики з присмаком груш і вин
допомогли подолати осінній плин...

Все розповім...
Зрозумій, як Отець, пробач,
бачиш, як сяє на небі хлібець-калач,
стогнуть ті трави, що зрізані до стебла.
Запамятай, як вінок з полину плела.
Не плач.

***
Даруйте, небеса, мені вірша,
щоб пташенята заздрили на щебіт,
щоб тиша розпорошилась, душа
дістала індульгенцію,
і небо
схилило крила, -
крилам - уповні
я порадію, бо відчую дотик,
отого Янгола, що на війні
оберігав звичайних, і трьохсотих...

О, небеса! - ввижалися мені
такі молитви,
що стривожать паству,
засвітять свічку у моїм вікні,
і змусять зорі з неба ближнім красти.

Але чомусь стинаю з слів красу,
надіюсь на прості, незвучні фрази,
що до людей звичайних донесу,
і не завдам їм болю і образу.

Та зрозуміє навіть мій сусід,
отой що звик торкати світ руками,
мою розмову, що залишить слід,
як рана, що не гоїться роками.

А потім я замовкну, бо вірші -
дарунок долі і музик небесних,
злетять без мене у краї чужі,
де оживають тіні безтілесні...

***
... весну очікую,
зима мені набридла,
вона паплюжить мрії і думки.
У янголяток замерзають крила,
стрічали б потепління залюбки,
хоча зима до спокою привчає,
"...не поспішай..." - шепоче вітер: "... цить..."
Малинового наковтаюсь мовчки чаю,
згадаю, що зима - це всього мить
у плині часу, у гойдалці року,
у побуті - все перетре терпець.

Весна вже йде, рахує дні і кроки,
і промовляє: "Обігрій, Отець
теплом святим, що зігріває душу
всього, що мислить, що росте, і в"є..."
*
Я зиму -
не люблю -
признатись мушу,
вона терзає серденько моє.

***

життя у пташини - всього лише мить
і крапля із хмар коловрата
природа гамує всі пристрасті: "Цить!"
забувши про те, що є вади
в матерії діри з чорнилом тривог
куди упадають предтечі
і слав їх на землю спаплюжену бог
і напрями збуривши течій
гойдаючи в хвилях оті кораблі
що стануть підмогою людству
яке потонуло в кровавій імлі
химерні майструючи люстра
а десь на гіллячці мале пташеня
пильнує зерня зчервоніле
а десь у колисці сміється маля
святе непорочне невміле
і прірва гамує на день апетит
але ворогує з століттям
ковтає ламає шляхи до мети
та птаха співає на вітах
для того маля, що надії дитя
зернятко і символ любові
ще мліє в горнилі Творця майбуття
єднаючи птаха і мову

***
...зАпівніч - ніч триває,
тиша тугу колише...
День був такий невдалий,
що не лікує тиша.
Ліки - вони без хімій,
безліч того, що вабить
вийти на світло з тіні,
кличе на волю в табір,
що у клітинах - ритмом,
піснею про колишнє,
ніччю, що мимо, мимо,
клекотом серця в тишу.
Для привороту - трунок
з коренів і насіння,
трав, сушені пакунок,
маку, полови, сіна...
Дьоготю ложку - в опій,
напій візьми до рота,
хто нас ламає навпіл -
буде тому ікота!

Запівніч - спали мавки,
відьма мітлу латала.
Я ж дочекаюсь ранку,
і набрешу: літала.


***
Чом я купую намисто,
блузку в мережках крою,
кличу із неба Пречисту,
мрію про зустріч в раю?

Стрімко пірнаю у рими,
Всесвіт, наснагою жий,
все, що надбала - отримай,
в зорях щоночі омий.

Кинута в коло хустина -
рушиться мій вавілон,
сипались, як намистини,
ті, що ловили в полон
бранку, що прагнучи волі,
дика, як кішка була.

Стишила норов, і долю
пила, немов з джерела.

Жінка. Пробач її. Натще
пише:
"... з любов"ю...коха..."
Знає Отець, як -то краще,
і береже од гріха.


***
Замовлятиму майстрові згарду
де коралі червові цвітуть,
оберегом най буде строкатим -
вороги не завадять не вб"ють.

Надвечірньо блукала у лісі
за три дев`ять полів без стежок,
назбирала осок і меліси
для узвару на посошок.

Над укропом вночі чарувала
красну долю і ясне чоло,
най не панна, та милая краля
і щоб правдою теє було.

Холодало, кусало до щему -
чорна цятка ятрить і пече,
вимовляла, щоб ворони щезли,
і вподобав мій Янгол плече.

Замовлятиму Янголу згарду:
шкіряний ремінець, срібна ніть -
щоби з долею - Лада і Ладо
не згубили ні вічність, ні мить.

Опубликовано: 2019-02-08 03:46:41
Количество просмотров: 272
Комментировать публикации могут только зарегистрированные пользователи. Регистрация / Вход

Комментарии