***
/минуле/
Осіннє згарище,
і сонце,
зникає золотом в пітьмі,
листопадіння на околицях
вичерпує тепла ліміт,
влаштовує останні танці
належним чином - геть - на дно,
і заметіль, що прийде вранці
присипле листя і вікно.
І знову - рік, чи то година,
рішуче - списом під ребро,
і ти - малесенька людина,
запам`ятаєш, що добро
це - всього-на-всього - затишшя
на болем змученій душі,
що в ДНКа напам`ять впише,
і перше слово і вірші.
***
/мова/
життя у пташини - всього лише мить
і крапля із хмар коловрата
природа гамує всі пристрасті: "Цить!"
забувши про те, що є вади
в матерії діри з чорнилом тривог
куди упадають предтечі
і слав їх на землю спаплюжену бог
і напрями збуривши течій
гойдаючи в хвилях оті кораблі
що стануть підмогою людству
яке потонуло в кровавій імлі
химерні майструючи люстра
а десь на гіллячці мале пташеня
пильнує зерня зчервоніле
а десь у колисці сміється маля
святе непорочне невміле
і прірва гамує на день апетит
але ворогує з століттям
ковтає ламає шляхи до мети
та птаха співає на вітах
для того маля, що надії дитя
зернятко і символ любові
ще мліє в горнилі Творця майбуття
єднаючи птаха і мову
***
... весну очікую,
зима мені набридла,
вона паплюжить мрії і думки.
У янголяток замерзають крила,
стрічали б потепління залюбки,
хоча зима до спокою привчає,
"...не поспішай..." - шепоче вітер: "... цить..."
Малинового наковтаюсь мовчки чаю,
згадаю, що зима - це всього мить
у плині часу, у гойдалці року,
у побуті - все перетре терпець.
Весна вже йде, рахує дні і кроки,
і промовляє: "Обігрій, Отець
теплом святим, що зігріває душу
всього, що мислить, і росте, і в`є..."
*
Я зиму -
не люблю -
признатись мушу,
вона терзає серденько моє.
***
.......................
О, небеса! - ввижалися мені
такі молитви,
що стривожать паству,
засвітять свічку у моїм вікні,
і змусять зорі з неба ближнім красти.
Але чомусь стинаю з слів красу,
надіюсь на прості, незвучні фрази,
що до людей звичайних донесу,
і не завдам їм болю і образу.
Та зрозуміє навіть мій сусід,
отой що звик торкати світ руками,
мою розмову, що залишить слід,
як рана, що не гоїться роками.
А потім я замовкну, бо вірші -
дарунок долі і музик небесних,
злетять без мене у краї чужі,
де оживають тіні безтілесні...
***
Замовлятиму майстрові згарду
де коралі червові цвітуть,
оберегом най буде строкатим -
вороги не завадять не вб"ють.
Надвечірньо блукала у лісі
за три дев`ять полів без стежок,
назбирала осок і меліси
для узвару на посошок.
Над укропом вночі чарувала
красну долю і ясне чоло,
най не панна, та милая краля
і щоб правдою теє було.
Холодало, кусало до щему -
чорна цятка ятрить і пече,
вимовляла, щоб ворони щезли,
і вподобав мій Янгол плече.
Замовлятиму Янголу згарду:
шкіряний ремінець, срібна ніть
щоби з долею - Лада і Ладо
не згубили ні вічність, ні мить.
***
Нащо купую намисто,
блузку в мережках крою,
кличу із неба Пречисту,
мрію про зустріч в раю?
Стрімко пірнаю у рими,
Всесвіт, наснагою жий,
все, що надбала - отримай,
в зорях щоночі омий.
Кинута в коло хустина -
рушиться мій вавілон,
сипались, як намистини,
ті, що ловили в полон
бранку, що прагнучи волі,
дика, як кішка була.
Стишила норов, і долю
пила, немов з джерела.
Жінка. Пробач її. Натще
пише:
"... з любов"ю...коха..."
Знає Отець, як -то краще,
і береже од гріха...
***
Я прагну пам`ятати все про тебе:
обличчя,
руки,
дотики до губ...
З тривогою вдивляючись у небо -
запитую: знайшов мене для згуб?
Краса потрібна.
На краєчку слова
завмерла буква, що не голосна.
Я пригортаюсь до грудей, немов би,
та відчуваю, що тебе нема -
Є! Вечір.
Ні, брешу, бо ж ночі
мені нашіптують, набріхують:
"Пиши!
Про все таємне, про оте, жіноче,
про все навіяне, надумане...Гріши!"
Я пам`ятатиму...
Спокусниця - нівроку,
зняла кайданки тиші, небуття.
А ось і перші, несміливі кроки,
а ось і пісня про твоє(моє) життя.
.
***
Схололи ночі.
Віриш? не знайду
причину усміхатись натщесерце,
бо знати хочу:
оминем біду,
оту біду, що сумом розіл`ється
по тиші небуття,
по капілярам тиші,
що поглинає світло і життя,
нагадує, що смертні ми,
і грішні.
Я жду листа...
Та память засина:
листи своє одгомоніли,
досить
розповідати, що прийде весна
на листовинні,
що дарує осінь.
На згадку нині надсилають вість,
озвучену хіба що словом "люба".
Схололи ночі...
Та зігріє гість,
цілунком.
Бажано - у губи.
***
Змальовані руни словами,
що надто тривожать мене,
не знать тобі, милий мій пане,
чому я співаю сумне…
...мене не зламати, завзяту,
і навіть за тим не збагнуть
бажання відверте - кохати
отого, що "ладо" зовуть…
Отож...то п"янка,то сувора
в потребі твого вороття,
бо те відчуватимуть двоє,
бо то є початок життя…
Не прагну здолати, здобути,
лишень розкидаю сітки...
Ти прагнеш про мене забути?
Тож спробуй від мене втекти,
явлюся купальскої ночі,
тоді, коли місяць - вповні,
глядітимо просто ув очі,
і ти - підкоришся мені…
Наснилось…
Пробач,що злякала…
Біжи за три-девять морів…
Було в тебе мавок немало,
та лише мене ти зігрів.
***
Вітер напнув вітрила думок:
Геть, різнотрав"я! Геть!
Зливи, тумани, а також - смог -
в куток повсякденних мук: Грець їм!
Серце зціловане небом і днем
тим що живе, і радіє...Гостюю!
Бо не можливо в двоякості тем
бути весь час святошею, чуєш?!
Перепрошую!)
Сонце заграє сердечний "там-там",
іноді - згарище коїть…
В споминах - любий - ти тут, десь... і там,
і мені обрис твій шкодить.
Милий мій, любий, тебе я із"їм,
і закушу твоїм серцем,
та ще й посиплю на серце - перцем,
бо ти зневажить мене посмів!
Не пошкодую, сердешний, єлейний,
серця твого, і розуму:
з"їм твої вірші, - мені цього вдосталь.
Ти ж бо, живи: не Саломея я!
***
Не скрекотом над гаєм, лугом, лісом,
а щебетом, як крихтами - ділись,
і заспівай
свою
надвечір
пісню
про те, що не відбулося колись.
До ноябрей бывало лето,
бывало горячей, чем в пекле,
и потому так много спето
о тех деньках, о тех, о неких,
что по судьбе, как по дороге
бросали камушки навстречу,
топтали пыль, снега, и тропы,
делили грусть, беду, беспечность...
Не виноват ноябрь, предтеча
бывает у всего былого...
И сбудутся мечты и встречи,
в итоге. )